ФАКТ  ДРУГИЙ

На  початку  1650-х  рр..  сотник  Пилип  Уманець  писав  до  сєвського  воєводи: «А  тепер  у  нас  за  ласкою  Божою…  тут  у  всім  краю  Сіверському  ні  воєводи, ні  старости, ані  писаря  немає. Боже  дай,  щоби  здоров  був  пан  Богдан  Хмельницький, гетьман  усього  Війська  Запорізького!  А  пан  полковник  у  нас  тепер   за   воєводу, а  пан  сотник  за  старосту, а  отаман  городовий  за  суддю». Так  змалював  Новгород-Сіверський  сотник  соціально-політичну  ситуацію  в  нашій  місцевості    після  втечі поляків. Сталого  населення  у  східній  частині  Новгород-Сіверської  сотні, яка  сьогодні  є  територією  Середино-Будського  району,  було  мало.

Після  переяславської  Ради  та  укладання  угоди  Богдана  Хмельницького  з  царем  Олексієм  Михайловичем  Романовим, на  Україну  прибувають  російські  війська. Вони  разом  з  козаками  ведуть  воєнні  дії  проти  поляків  в  Західній  Україні.  Для  багатьох  росіян  знайомство  з  Україною  стало  відкриттям. Особливо  приваблювала  відсутність  кріпосницьких  порядків  та  наявність  вільних  земель. Повернувшись  з  українських  походів  1654-1656  років  деякі  з  московських  селян  та  міщан   почали  втікати  з  насиджених  міст  до  сусідньої  України.

В  Москві  в  Російському  державному  архіві  давніх  актів  зберігаються  чолобитні  до  царя  від  тогочасних  панів  із  сучасної  Брянщини  з  проханням  допомогти  повернути  своїх  збіглих  в  Україну  холопів   додому. Декілька  з  цих  чолобитних  безпосередньо  пов’язані  з  нашим  краєм.  Наведемо  зміст  однієї  з  них  мовою  оригінала :

«Царю  государю  великому  князю  Алексею  Михайловичу, всеа  Великия  и  Малыя  и  Белыя  Росии  самодержцу, бьет  челом  холоп  твой  почепец  Ивашка  Юрьев  сын  Лвов.

В  прошлом, государь, 162  году, бежали  от  меня, холопа  твоего, из Корачевского  уезда  Самовския  волости  села  Лесок  крестьянин  мой  Ларка  Мукасев  з  детьми  своими  с  тремя  сынами  да  с  двемя  дочерьми 

да  в  прошлом  же  во  163  году  бежали  ж  от  меня, холопа  твоего, того  ж  села  Лесок  крестьянския  жены, Ивановская  жена  вдова  Улька  да  Филькинская  жена  вдова  Феклица  з  детми  Русуновы, и  с  кресьянскими  животы;

да  в  нынешнем  во  164  году  бежали  ж  от  меня, холопа  твоего, села  Глубочки  крестьяне  ж  мои  Кирюшка  Сергеев  с  детми  с  сынами  с Титком  да  с  Потапком  да  с  дочерью  з  девкою  Марфицою, да  Ермошка  Михайлов  з  женою  и  з  детми  и  животами;

а  бегая, живут  в  Черкаском  городе  в  Новгородском  уезде  Северском  в  слободки  Ромашкова, и  приходя  из  того  Новгородцкого  уезду, меня, холопа  твоего, розоряють  и  последних  людишак  и  крестьянишак  подговаривають  и  сильно емлють.

       Милосердный  государь  царь  и  великий  князь  Алексей  Михайлович, всеа  Великиа  и  Малыя  и  Белыя  России  Самодержец! пожалуй  меня, холопа  своего, вели, государь, из  таго  черкаскаго  города  из  Новгородцкого  уезду  тех  моих  беглых  крестьян  отдать  мне, холопу  своему.

Царь  государь, смилуйся  пожалуй.